СТАТТІ

У данному розділі представлені статті журналу

25 квітня 2017 Опубліковано в Літературні огляди Автор 

Сади хірурга Яценка (1842 – 1897)

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

175 років тому народився визначний український хірург, один із творців методу вільної пересадки шкіри Олександр Степанович Яценко. Він вперше в світі здійснив пересадку шкіри за методикою Ревердена на грануляційні поверхні після вогнепальних поранень. Першим у Російській імперії зробив вдалу операцію гастростомії. Олександру Степановичу належить пріоритет в експериментальній розробці лікування поранень грудної клітки.

УДК61(09)

Дмитро Назаренко

175 років тому народився визначний український хірург, один із творців методу вільної пересадки шкіри Олександр Степанович Яценко. Він вперше в світі здійснив пересадку шкіри за методикою Ревердена на грануляційні поверхні після вогнепальних поранень. Першим у Російській імперії зробив вдалу операцію гастростомії. Олександру Степановичу належить пріоритет в експериментальній розробці лікування поранень грудної клітки. Один з перших почав застосовувати методи антисептики при допомозі пораненим під час бойових дій. Загалом Олександр Степанович здійснив понад десять тисяч операцій, опрацював і вдосконалив низку хірургічних методик… Крім того, Яценко був діяльним і небайдужим громадянином міста Києва.

Майбутній хірург побачив світ 4 березня (за ст. ст.) 1842 року (деякі джерела помилково подають 1843 р.) у Таврійській губернії в родині обер-офіцера, дрібного чиновника. З дитинства йому довелося покладатися в усьому лише на себе. Мати, залишившись удовою, навряд чи могла забезпечити майбутнє синові на жалюгідну пенсію, призначену після смерті годувальника. Олександр вступає до Сімферопольської гімназії. Однак завершує навчання у Києві, в Першій чоловічій гімназії. Вчився хлопець відмінно, одержав золоту медаль. Під час вступу до університету з медаллю довелось розпрощатись – щоб пристойно одягнутись та сплатити внесок за навчання на медичному факультеті.

Протягом усіх студентських років Олександр Яценко постійно відчував, що таке бідність. З першого курсу почав виготовляти препарати для кафедри анатомії, і професор О.П. Вальтер надав йому невеличку кімнату для проживання в Анатомічному театрі. Брак коштів якоюсь мірою покривала щорічна грошова допомога в розмірі 120 карбованців (Університет задовольнив клопотання студента Яценка з огляду на успішне навчання та матеріальну скруту). Додатковим джерелом існування було репетиторство. Попри всі труднощі, Олександр наполегливо працював. За студентську роботу на тему «Стараться решить опытами и практикою вопрос: проникают ли брызги жидкостей, разбиваемых в обыкновенных раздробителях при вдыхании, в паренхиму лёгких, или нет?» він отримав золоту медаль (за № 100); праця була надрукована у газеті «Современная медицина» (№ 32 за 1864 р.).

У1867 році Олександр Яценко закінчив університет зі званням «лекаря с отличием» та правом отримання ступеня доктора медицини після захисту дисертації. Цим правом він не скористався.

Майже два роки Олександр Степанович пропрацював земським лікарем в Ананьївському повіті Херсонської губернії, де набував хірургічний досвід, зробивши понад 600 операцій. Але молодий лікар прагнув більшого, тому зароблені кошти використав для навчання за кордоном. Два семестри Яценко пробув у Берліні, один – у Вюрцбурзі, чотири у Лондоні, і, нарешті, один, останній, – у Відні. Звіти про побачене за кордоном публікує у часописі «Современная медицина».

1870 року у берлінській клініці Кеніга він вперше робить операцію за методикою Ж.Л. Ревердена* із заміщення дефекту шкіри при вогнепальному пораненні. (*Ж.Л. Реверден (1842–1929), французький хірург, 1869 р. у паризькій клініці професора Гійона, пересадив на грануляційну поверхню пацієнтові з великим ушкодженням тканин три тонких клаптики шкіри (власне епідермісу), взятих з руки. Цю операцію він назвав «щепленням шкіри», вважаючи, що під її впливом грануляції перетворюються на епітелій.) Це стане темою докторської дисертації, яку він захистить у Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній академії, і наприкінці 1871 року отримає ступінь доктора медицини. У Відні, в лабораторії професора Штріккера, Олександр Степанович почав дослідження з пересадки шкіри від людини до собаки та від людини до людини. Ним особисто зроблено пересадку 209 шматочків шкіри 30 хворим. Отже, ми маємо повне право вважати його одним із піонерів пересадки шкіри.

11 грудня 1871 р. на конференції у Санкт-Петербурзькій Медико-хірургічної академії він публічно захистив докторську дисертацію «К вопросу о перенесении или прививке отдельных кусочков кожи к грануляционным поверхностям». У ній розглянуто питання показань до пересадки шкіри, порівняльної оцінки способів операції, переваг цього методу, з’ясовано, який саме елемент у тканині, що прищеплюється, відіграє первісну роль при її приживленні до грануляційної поверхні. Яценко вважав, що грануляційну поверхню не варто подразнювати ножем або голкою, як вважалося раніше – це викличе кровотечу та утворення кров’яних згустків – її варто лише обережно очистити від гною та інших чужорідних елементів. Якщо на поверхні рани сильно розрослися грануляції, пересадка шматочків шкіри може не дати таких результатів, як у випадку з невеликими грануляціями, що легко кровоточать. О.С. Яценко вказує, що використання самого лише епідермісу (верхнього захисного шару шкіри) є невдалим, тому рекомендує брати для трансплантації шматочки шкіри на повну товщу, але без жиру.

Сумлінний науковець, О.С. Яценко постійно «тримав руку на пульсі» сучасної йому хірургії, звертаючи особливу увагу на її досвід під час війн. Він зробив докладні огляди літератури, присвячені війнам: між Півднем та Північчю США та Франко-пруській [Т1] .

У [Т2]  1873 році Олександр Степанович повертається до своєї київської альма-матер. 26 травня Рада Університету затверджує його у званні приват-доцента по кафедрі хірургії, а 1875 року – доцента. Здавалося б, людина, що сказала нове слово в науці, з великим практичним досвідом, талановитий педагог, має повне право обійняти посаду завідувача кафедри – на той час вакантну. Він двічі подає заяву на участь у конкурсі – у 1874 та 1876 роках, двічі обирається медичним факультетом та Радою Університету екстраординарним професором, і обидва рази його кандидатура не затверджується Міністром Народної освіти. Це може здатися дивним. У 1874 році на заміщення вакантної посади було висунуто декілька кандидатур. Професор В.О. Караваєв запропонував доцента С.П. Коломніна (його підтримав також В.Т. Покровський), О.П. Вальтер – одразу двох: доцента хірургії з Праги В. Вейса та відомого петербурзького хірурга О.Ф. Гейфельдера, Н.А. Хржонщевський – О.Х. Рінека. Згодом Караваєв замість Коломніна подає Яценка. Олександр Степанович отримує більшість голосів, але міністр його не затверджує – без пояснень.

З 1875 року О.С. Яценко стає консультантом при Києво-Кирилівських богоугодних закладах. Серед проведених там понад 1200 операцій – перша в Російській імперії гастростомія з успішним завершенням, 4 екстирпації матки, 4 випадки видалення новоутворень, розвиток яких починався з твердої мозкової оболонки.

 Тим часом термін завідування кафедрою С.П. Коломніним добігав кінця. Доцент мав право на заміщення вакантної посади професора лише протягом 3-х років. Під час чергових виборів у 1876 році декан медичного факультету Ф.Ф. Ергардт листовно звернувся до М.І. Пирогова з проханням вказати особу, яка «обладает качествами, необходимыми для занятия этой кафедры». Відповідь була однозначною: далеко шукати не варто – це доцент Яценко. Патріарх хірургії, хоча й мало знав кандидата особисто, проте під час перебування закордоном чув про нього чимало схвальних відгуків, читав його дисертацію, а головне – бачив прооперованих ним пацієнтів. Цього разу балотувались лише два кандидати – О.С. Яценко та О.Х. Рінек. Знову переміг Олександр Степанович. Та міністр вдруге не затвердив його кандидатуру. Утворилось ніби зачароване коло, насправді ж – хитросплетіння заздрощів та інтриг. О.С. Шкляревський взагалі поставив під сумнів наукову вартість праць О.С. Яценка, зокрема його дисертації («Этот труд ни по результатам, ни по употребленному методу не представляет существенно нового»).

В.О. Караваєв, Ф.Ф. Ергардт та В.О. Бец дотримувались іншої думки. Професор Бец, звертаючись до студентів медичного факультету, особливо відзначив працю Яценка, в якій експериментально обґрунтовувалась можливість проведення пульмонотомії та оперативного лікування проникаючих поранень грудної клітки. Він, зокрема, сказав: «Яценко… пришел к мысли расширить рану и, отщемивши пораненную часть легких, промыть полость плевры, выкачать воздух и зашить наружную рану». Високу оцінку цій праці дав також берлінський професор Бардлебен. Своє повідомлення п.з. «К учению о лечении проникающих ран грудной клетки и легких» Яценко опублікував у 1870 р. в німецькому журналі. Вказівки Олександра Степановича щодо зупинки легеневої кровотечі та відновлення функції колабованої пневмотораксом легені значною мірою зберегли своє значення і сьогодні. Професор Л.І. Жуковський вважав, що зазначена праця для тогочасного рівня хірургії була майже фантастичною. На жаль, належно не оцінена сучасниками.

Випадок з обранням О.С. Яценка виглядає безпрецедентним в історії Університету Св. Володимира. На превеликий жаль, до закулісної боротьби були задіяні відомі професори та вчені. У той час в стінах закладу існували різні «партії», зокрема, російська та німецька, які часом не перебирали у засобах, просуваючи потрібні їм кандидатури.

Дочка Яценка, Катерина Олександрівна Сатіна, у своїх спогадах про батька («Агапіт» №11 за 1999 р.) наводить цікаві факти. За словами її матері, для отримання професорського ступеня Олександр Степанович написав другу дисертацію, присвячену складній трепанації черепа. Блискуче її захистив. Дисертацію відправили на затвердження до міністра народної освіти. Але тексти вичерпних відповідей на лише два поставлені питання до Петербурга чомусь не дійшли. З таким відвертим інтриганством Яценко змиритися не міг. Буквально вирвавши у кафедри відповіді, поїхав з ними до міністра. Той начебто й погодився затвердити дисертацію, але поставив під сумнів можливість співпраці Олександра Степановича з «доброзичливцями-колегами». Запропонував кафедру у Харкові або Казані, і – отримав категоричну відмову. На тому професорська епопея для хірурга Яценка завершилась.

У травні 1876 року О.С. Яценкові Радою Університету доручається завідування хірургічною госпітальною клінікою на 1876-77 навчальний рік. Трьома місяцями пізніше його призначають позаштатним ординатором Київського військового госпіталю. В Олександра Степановича визрівали плани реорганізації клінічної праці, розвитку наукових досліджень. Та в той саме час розпочалася Сербсько-турецька війна. Чимало лікарів зголошується добровільно надавати допомогу пораненим – з-поміж них – доценти С. Коломнін, О. Яценко та О. Рінек. Очолений Олександром Степановичем лікарський загін у Бєлграді об’єднався з З-ю резервною лікарнею Товариства Червоного Хреста. Яценко став керівником спільного колективу медиків. У Сербії він уперше(!) застосував антисептичні методи лікування під час військових дій, широко використовував операції із заміщення дефектів шкіри при вогнепальних пораненнях. Працю київського хірурга було відзначено нагородою Сербського князівства – орденом Такова (хрестом) третього ступеня.

Повернувшись до Києва, Олександр Степанович на лекціях та практичних заняттях ділиться зі студентами своїм багатим досвідом. 1879 року отримує знак Червоного Хреста. Окрім вказаних вище відзнак мав іще орден святого Станіслава 3-го ступеня.

Образ визначного лікаря-киянина доповнює спогад його учня, лікаря І. Смирнова. «Это было в 70-х годах… В то время на одной из захолустных улиц Подола существовала небольшая еврейская больница с хирургическим отделением. Правда, что это отделение, как и сама больница, ни по устройству, ни по комфорту не представляла собою ничего особенного, но зато хирургического материала в ней было достаточно. Зоркое око нашего дорогого учителя не упустило из виду эту больницу и он обратил ее в маленькую хирургическую клинику, главным образом, с той целью, чтобы поделиться с нами на практической почве своими хирургическими познаниями.Так живо, так рельефно и теперь рисуется в моем воображении, когда мы, студенты, бывало, несмотря ни на дальность расстояния от университета, ни на какую погоду, с нетерпением устремлялись на Подол, в еврейскую больницу, чтобы послушать Александра Степановича, посмотреть и поучиться, как смело, тонко и искусно работает его рука на организме больного. Вот идет операция. Мы все, затаив дыхание, с каким-то благоговейным вниманием и с какою-то жадностью следим за каждым поворотом его руки. Его теплое, сердечное отношение при руководстве и объяснения сделали то, что его маленькая клиника скоро сделалась большою, т.е. постоянно была переполнена слушателями. Как бы долго не затягивалась операция, как бы долго не приходилось оставаться в этой клинике, никто из нас не тяготился, не чувствовал усталости, напротив, все выходили оттуда бодрыми, свежими, а блистательные результаты его хирургического искусства вдохновляли нас на работу, поднимали наши силы, энергию и невольно заставляли стремиться к своему учителю в его маленькую клинику.»

У 1881 році Олександра Рінека нарешті обирають завідувачем кафедри факультетської хірургії. Кафедра ж хірургії з госпітальною клінікою залишилась вакантною. На О.С. Яценка знову покладається завідування нею. І так само його призначають позаштатним ординатором військового госпіталю. Щоправда, Рада Університету чомусь забула повідомити про це військово-медичне начальство, і Олександр Степанович не отримав належної йому платні у госпіталі за цілий рік… Доцент О.С. Яценко керував клінікою до 27 травня 1883 року, коли екстраординарним професором був обраний Ф.К. Борнгаупт.

Олександр Степанович Яценко був, за словами сучасників, хірургом «караваєвської школи», фахівцем широкого профілю. Вражає його професійна багатогранність. Він запропонував новий спосіб формування нижньої губи, метод блефаропластики (операція Яценка – Лефора – Вольфа – Краузе) та розширення звужень стравоходу (бужування за Яценком – Геккером). О.С. Яценко першим здійснив пункцію абсцесу головного мозку через фрезовий отвір – раніше за закордонних колег (на думку О.І. Арутюнова, ця операція має носити ім’я Яценка – «Нейрохірургія: Підручник/за ред. акад. В.І. Цимбалюка»). Зробив понад 200 операцій на органах сечостатевої системи та прямій кишці з досить низькою для того часу летальністю (2%), а також, як зазначено вище, першу в Російській імперії гастростомію (1880 р. з приводу рубцевого звуження стравоходу) з вдалим наслідком. Цей факт знайшов відображення у тогочасній київській пресі. На початку лютого 1881 р. «Киевлянин» повідомляв про демонстрацію доцентом Яценком, у присутності лікарів Шварца, Рустицького та кількох ординаторів, студентам 4-го курсу «надзвичайно цікавого випадку». З Кирилівської лікарні він привіз хворого, якому рік тому зробив операцію утворення штучного отвору в шлунку (гастростомію). Цей пацієнт випадково проковтнув півсклянки сірчаної кислоти, внаслідок чого виникло звуження стравоходу. Він не міг ковтати не лише тверду, але й кашоподібну їжу. Нещасному загрожувала смерть від виснаження, і він був прооперований Олександром Степановичем. Ось яким був результат цієї операції: «В настоящее время он совершенно свободно питается через это отверстие, напихивая непосредственно в желудок (при посредстве особого аппарата) котлеты и другую пищу. Интересно, между прочим, что больной уверяет, что когда ему введут пищу через это отверстие в желудок, то он испытывает во рту ощущение вкуса, свойственного этой пище. Отверстие закупоривается и откупоривается по надобности особой пробкой. В присутствии аудитории больной проглотил ½ стакана молока (жидкая пища проходит), и когда через несколько минут лектор откупорил отверстие, то из него вытекло проглоченное молоко, уже свернувшееся, вместе сжелудочным соком. Питание больного настолько хорошо, что он не только не худеет, а наоборот, значительно пополнел».

Перу О.С. Яценка належить 11 наукових праць опублікованих у російських та закордонних медичних журналах. За його редакцією (спільно з приват-доцентом А.К. Флейшером) у 1883 р. вийшов у перекладі з німецької мови перший том «Учебника клинической и оперативной хирургии. Хирургические болезни головы и шеи» віденського професора Е. Альберта.

Наприкінці 1880-х рр. О.С. Яценко припинив викладацьку діяльність в Університеті.

Олександр Степанович належав до лікарів Києва, які уславилися своєю доброчинністю. Він ніколи не брав гроші за лікування з незаможних. Під час щоденного прийому двері його під’їзду не замикалися, у передпокої не було нікого з прислуги – аби не брали поборів з хворих за черговість. Яценка обурювала поведінка деяких іменитих колег, які запровадили на прийомі квитки з оплатою в 3 та 5 карбованців залежно від черговості. Найбіднішим пацієнтам Олександр Степанович сам давав гроші на ліки. Якщо ж з-поміж пацієнтів була хвора дитина, він виходив з кабінету під час прийому, щоб звеліти приготувати молоко та їжу.

Олександр Яценко був визначним громадським діячем. З 1886 по 1893 роки він обирався гласним Міської Думи. Остання делегувала його на Кохівський з’їзд до Берліну з метою придбання для Києва протитуберкульозної вакцини. В некролозі, надрукованому по смерті хірурга, зазначалося, що Олександр Степанович «был заметным деятелем в различных сферах общественной жизни… В качестве гласного А.С. принимал близкое участие в устройстве конки, канализации, Крещатикской трубы и других сооружений, которыми Киев обогатился в семилетнюю Думу». О.С. Яценко відігравав також помітну роль у Товаристві взаємного кредиту, в якому був до самої смерті членом ревізійної комісії. Після смерті Яценка у Єврейській лікарні, де він працював консультантом (безкоштовно!), відкрили чотири безкоштовних ліжка його імені.

Олександр Степанович мав трьох дітей. Дочка, Катерина Олександрівна Сатіна – народна артистка Грузинської РСР. Двоє синів – Володимир та Олександр. Перший, юрист за фахом, присяжний повірений, секретар Київського яхт-клубу, був одружений із дочкою іншого великого киянина, архітектора В.В. Городецького, Геленою. Другий син, Олександр, успадкував професію батька. Був хірургом, потім – завідувачем рентген-кабінету Олександрівської лікарні. Працював лікарем «Товариства Київської міської залізниці», викладачем Акушерсько-фельдшерської школи доктора медицини П.Т. Нейштубе при лікарні з усіх хвороб «Квісісана» по вул. В. Житомирській, 19. О.О. Яценко викладав також на Київських вищих технічних курсах В.В. Пермінова.

Завдяки рукам хірурга Яценка врятовано тисячі життів. І ті ж самі руки саджали дерева й квіти, додаючи краси нашому Києву.

Мінялись адреси – і поблизу будинку лікаря чи то на Ярославовому Валу, 12, чи на вулиці Хоревій, 40, або Трьохсвятительській, 9 (нині – 13) вже невдовзі рясно зеленів фруктовий сад та росли квіти. Олександр Степанович експериментував із поліпшенням сортів ягід та фруктів. У 1887 р. при Думі було створено садову комісію, яку очолив архітектор В.М. Ніколаєв. До складу комісії, зокрема, входили Є.І. Афанасьєв та О.С. Яценко, Лаз. І. Бродський, Ф.А. Терещенко. Завдяки їй було виділено асигнування з міського бюджету на утримання садів та скверів, залучено фахівців з розвитку зеленого господарства міста.

Олександр Степанович заснував і очолив Київський відділ російського Імператорського товариства садівництва. Скарбником був О.Л. Цитович. «Положение» про товариство було затверджене «Министром Государственных Имуществ», директором Департаменту Землеробства та Сільської Промисловості Д. Мілютіним 12 грудня 1888 р. О.С. Яценко подав 18 жовтня 1889 р. заяву до Міської Думи щодо надання товариству ділянки у 32 десятини 382 кв. сажні по Києво-Житомирському шосе, що належала асенізаційній фірмі французького підданого Л. Емангардта і мала бути закритою 17 серпня 1890 р. Там планувалося створити розплідник рослин, акліматизувати та розводити нові різновиди, розбити громадський сад. Олександр Степанович вважав, що «Существование… такого учреждения будет способствовать подъему культуры растений, что несомненно благоприятно отразится на экологическом положении Киева и его окрестностей».

В.о. міського землеміра І. Шумінський повідомив міську управу про те, що ділянка Емангардта згідно плану 1882 р. має 15 десятин 2230 кв. сажнів. Міська Дума на засіданні 7 червня 1890 р. вирішила надати цю землю Товариству й у вересні того ж року Київська Міська Управа уклала угоду з Київським відділом російського Імператорського товариства садівництва в особі голови останнього, доктора медицини О.С. Яценка, віце-голови барона М.В. Штейнгейля та членів О.П. Осипова і В.Г. Мозгового. Земля на 12 років надавалася безкоштовно. Згідно одного з пунктів угоди, Товариство було зобов’язане безкоштовно надавати Міському громадському правлінню на його вимогу потрібну кількість дерев та інших насаджень для садів, скверів та бульварів – як тих, що вже існують, так і для планованих. Міське правління залишало за собою право вилучення всієї ділянки або її частини за особливим розпорядженням Думи, без винагороди за можливі збитки товариства. Зокрема, 1894 р. частину ділянки було надано в оренду інженерові шляхів сполучення, надвірному раднику Й.Й. Пєховському з метою влаштування костомольного заводу та «опытного для удобрительных туков поля» терміном до 1 березня 1902 р. за 250 рублів щорічно. О.С. Яценко вважав дану умову вигідною як для Товариства, оскільки вона збільшувала його прибуток, так і для міста – останнє отримає культивований ґрунт і готові будівлі заводу. Однак побудований Пєховським костомольний завод згорів у березні 1895 р.

Олександр Степанович Яценко помер у ніч з 5 на 6 жовтня 1897 р. Раптова смерть була наслідком тяжкого нападу ангіни Людовіка, що стався під час роботи у саду. На панахиду у Трьохсвятительський церкві людей зібралося так багато, що не лише церковне подвір’я, але й прилегла частина вулиці були вщент заповнені. Ховало Олександра Степановича буквально все місто. Траурна хода зупинилася біля будинку Міської Думи, де прозвучали слова міського Голови про спочилого, як людину, лікаря й громадського діяча. Уздовж Інститутської вулиці стояли педагоги, адміністрація та вихованки Інституту шляхетних дівчат – у ньому понад двадцять років Яценко був хірургом-консультантом. На Аскольдовій могилі прощальне слово одного з колег покійного перервав «дуже бідно вдягнений чоловік, майже обірванець»: «Підожди, пане, спочатку я скажу. Докторе Олександре Степановичу, що ж ти зробив? До кого тепер ми – біднота – підемо? Спасибі тобі за всіх нас, незаможних та хворих! Спи з миром!».

Поховання не збереглось. Коли готували повне знищення цього найпрестижнішого київського кладовища у 1930-х роках, родичам дозволялось переносити тлін на інші некрополі міста. Але про долю могили Яценка ніхто не потурбувався…

Вже через два дні після смерті О.С.Яценка, 8 жовтня, голова садової комісії С.В. Ромішевський подав міському голові клопотання щодо передачі документів на право володіння цією ділянкою управлінню м. Києва. Справа, розпочата Олександром Степановичем, на жаль, не знайшла тоді гідних продовжувачів. Але чудові сквери, ним розплановані, залишилися у Києві назавжди. Вони йдуть від Софійського майдану до Михайлівського Золотоверхого монастиря. Тисячі киян простують повз них чи гуляють із дітьми на затишних майданчиках між зеленню. Нехай же згадають добрим словом хірурга Олександра Яценка, його щедре серце і добрі руки. А його ім`ям варто було б назвати одну з вулиць столиці.

Література

  1. Сатіна К.О. (уроджена Яценко). Записки дочки хірурга Олександра Степановича Яценка. Агапіт. 1999. №11. С. 61-66.
  2. Бойчак М.П. История Киевскоговоенного госпиталя. Киевский военный госпиталь – учебная и научная база медицинского факультета Университета Св. Владимира и Киевского медицинского института. К., 2005. 751 с.: ил.
  3. Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского университета Св. Владимира/Сост. и издан. под. ред. проф. В.С. Иконникова. К., 1884. 816 с.
  4. Постолов М.П. Хирурги Киевского университета – современники и последователи Н.И. Пирогова. К., 1957. 96 с.
  5. Протоколы заседаний Совета Университета 21 мая 1876 г. УниверситетскиеИзвестия. 1876. №10. Ч. І. С. 12 – 16.
  6. Жуковский Л.И. Яценко А.С.Талантливый киевский хирург доктор медицины.Клиническая хирургия. 1987. №2. С. 69-70.
  7. Протоколы заседаний Совета Университета 10 и 16 декабря 1876 г. Университетские Известия. 1877. № 3. Ч. І. С. 28.
  8. Протоколы заседаний Совета Университета 7 сентября, 24 сентября и 8 октября 1876 г. Университетские Известия. 1876. № 12. Ч.І. С. 11 – 12.
  9. Похороны А.С.Яценко (без підпису). Киевское Слово. Четверг 9 октября 1897 г.№ 3501. С. 2.
  10. Без назви. Киевлянин. Вторник 10 февраля 1881 г. № 32. С. 2.
  11. Державний архів м. Києва (ДАК). Ф. 1оп. 464. спр. 12409; ф. 1оп. 465.спр. 5133; ф. 163.оп. 3.спр. 3; ф. 163.оп. 12.спр. 1.
  12. Малаков Д.В. Архітектор Городецький. К., 1999. 240 с.
  13. Михайло Кальницький, Наталія Кондель-Пермінова.Забудова Києва доби класичного капіталізму, або Коли і як місто стало європейським. К., 2012. 560 с.
  14. Ольга Друг, Дмитро Малаков. Особняки Києва. К., 2004. 824 с.
 
Прочитано 186 разів

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Шаблоны Joomla с адаптивным макетом