СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ЛІКУВАННЯ ПЕРЕЛОМІВ ДОВГИХ ТРУБЧАСТИХ КІСТОК

Анотація

Вступ. Переломи довгих трубчастих кісток є однією з найпоширеніших форм травматичних ушкоджень, що становлять понад 30% від загальної кількості переломів опорно-рухового апарату. У клінічній практиці спостерігається тенденція до переваги хірургічного лікування, що зумовлено його високою клінічною ефективністю, безпечністю та скороченням періоду втрати працездатності. Міжнародний досвід демонструє значні переваги оперативних методів над консервативною терапією при діафізарних переломах стегнової, великогомілкової та плечової кісток.

Матеріали та методи. У дослідженні застосовано метод порівняльного аналізу, системного підходу та аналітичний метод. Узагальнено дані міжнародних багатоцентрових досліджень (SPRINT, NICE, AO Foundation), клінічних протоколів із шести країн Європи та Північної Америки, а також проведено емпіричні економічні розрахунки на основі українських умов. Порівняння здійснено за параметрами: тривалість лікування, частота ускладнень, репозитивна стабільність, тривалість непрацездатності, економічні витрати та потреба в реабілітації.

Результати. Хірургічне лікування довгих трубчастих кісток забезпечує більш високу частоту зрощення (90–95% протягом 3–4 місяців), меншу ймовірність ускладнень (до 3–5%) та значно коротший період іммобілізації й втрати працездатності (до 30 днів). У порівнянні, при консервативному лікуванні частота незрощення сягала 15–20%, а тривалість втрати працездатності — понад 60 днів. Економічний аналіз продемонстрував, що прямі витрати на хірургічне лікування вищі на 25–30%, проте сумарні витрати (з урахуванням реабілітації, повторних втручань, соціальних втрат) нижчі на 15–25%. За європейськими стандартами, інтрамедулярний остеосинтез визнається методом вибору у понад 80% випадків.

Висновки. Отримані результати свідчать про клінічну та економічну доцільність хірургічного лікування переломів довгих трубчастих кісток. Упровадження оперативних методик у заклади охорони здоров’я, зокрема вторинного рівня в Україні, дозволить підвищити якість допомоги, зменшити тривалість інвалідизації та оптимізувати медичні витрати. Подальші дослідження мають бути спрямовані на створення реєстрів, аналіз результатів лікування в національному контексті та удосконалення підходів до реабілітації.